Буденщина, або Як не втратити голову у нагальних справах

Останній тиждень виявився неймовірно насиченим: спілкування, клієнти, замовлення, аромати, смаки, фільми, події, враження, думки, слова........ все це просто перевернуло моє життя догори дном декілька разів. Я не пам"ятаю, коли я взагалі була хоч пів години наодинці із собою. Моя голова весь час зайнята дзвінками, компонентами, рекламою, відгуками, бухгалтерією, цим блогом... Те не забути, це встигнути, туди поспішити, того не обійти...... Ось зараз увечері, вкладаючи малу в ліжко, помітила, як вона подорослішала, як змінилися її риси.... Не те щоб я цього не помічала вчора чи тиждень тому, ні. Щодня, щогодини, цілуючи й обіймаючи її, я милуюся цим крихітним кирпатим носиком, цим широким лобом, цією білявою хвилею волосся... Відмічаю (і часто записую) нові "перли" її сміхотливого ротика....

Та попри це, ось зараз, у цей конкретний момент, я побачили її заново, ніби вперше. Їй вже два роки, завтра вже й місяць, а як вони пройшли? Я і не помітила. У буденній круговерті, у погоні за чимось, кимось.... Скільки яскравих моментів пам"ятає мій мозок? Ніби й немало.... Перша усмішка, перший пошитий власноруч мобіль, перша м"яка іграшка, перший зуб, перше яблуко, перший похід у басейн, перший крок, перша фраза........

Та чи можу я з упевненістю сказати, яка моя дитина, хто вона? Про що вона думає, про що мріє, що подобається їй найбільше, а що засмучує? Так, вона обожнює книги і малювання. Годинами, днями, тільки книги і малювання. Чи талановита вона, чи це моя хвороблива фантазія? Чи справді вона хоче висловити на папері те, що в неї виходить, чи це витвір моєї уяви? Чи дійсно вона вміє читати, чи це якась фотографічна пам"ять? Чи це одне і те ж по суті?...

Я задаю ці запитання собі часто, особливо ось у такі вечори. Я не маю відповідей на ці запитання.

Чи упустила я щось під час виховання, чи щось не врахувала? Чи хороша я мати?

А дружина?

Чи не є найвищим проявом егоїзму піти на тренування з танців, залишаючи дитину ввечері на сторонніх? Чи не є проявом маскулінності (не-жіночності) бажання працювати, заробляти кошти і пишатися цим? Купувати собі приємні речі на ці кошти?

Чи варті взагалі ця нескінченна біганина, ці нерви, ця круговерть витраченого часу і зусиль? Чи, може, досить? Зупинитись, озирнутись, перепочити?...

А чим я тоді житиму?

Сьогодні я залишила картку у банкоматі Приватбанку. Я згадала про неї аж пізно ввечері, складаючи речі в рюкзак. І ніяк не могла зрозуміти, де ж вона, бо мені чітко пам"яталося (чомусь), що я її брала. Та в один прекрасний момент я зрозуміла - це все глюки свідомості. І ніякої картки я нікуди нізвідки не забирала.

І такі речі останнім часом зі мною трапляються нерідко. А що це означає? Це сигнал біди - перевтомлена нервова система. І хай би яке в мене не було міцне здоров"я, загартований організм та незашлаковані тканини, але мозок потребує відпочинку.

А ще мені важко приймати той факт, що я знову залишуся сама, наодинці зі своїми глюками. Чоловік їде за кордон на кілька тижнів, і навіть свій ювілейний День народження я проведу в компанії своїх тарганів. Ну і Зорянки, звісно:)

Коротше кажучи, допоки я писала цю всю... ем... ну.... цей текст, назріла пропозиція: приходьте, хто хоче, на чай-каву з моїми цукерками біля каміну:) Може під мирне потріскування вишневих дров і запашні ковтки трав"яних чаїв мої таргани повиздихають і дихати стане легше?

Надобраніч, люди, спіть спокійно, завтра буде новий день і нові турботи.